КУВАТИ, КУЮ́, Є́Ш,

Кувати, кую́, є́ш, гл. 1) Конать. Князь Борис все плуги кував та людям давав. Ном. № 661. 2) Подковывать (лошадь). Коваль коня кує, а жаба й собі ногу дає. Ном. № 2548. 3) Заковывать (въ цѣпи). 4) Чеканить. Достав мальовану тацю, сріблом ковану. K. ЧР. 42. 5) Наковывать (мельничный жерновъ). Мнж. 481. 6) Куковать (о кукушкѣ). Не сивая зозуленька в темнім лісі кувала. Макс. 7) — речі недобрії. Злословить. А тим часом вороженьки чинять свою волю: кують речі недобрії. Шевч. 8) — лихо. Причинять зло, вредъ. От яке лихо сі шинкарі кують. Г. Барв. 291. Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 318.

Грінченко. Словник української мови 

КУВАТИСЯ, КУЮ́СЯ, Є́ШСЯ, →← КУВАННЯ, НЯ,

T: 0.106287159 M: 3 D: 3